Для кращого відображення рекомендуємо дивитись через Хром, на компі

Cвiт збожеволiв,
людство сходить
на пси

— якщо при перегляді новин вас не навідують схожі думки, вітаю — у вас справді стійка і здорова нервова система. І все з вами буде в порядку.

На жаль, багатьом людям в наші буремні часи дедалі важче зберігати витримку і здоровий оптимізм щодо майбутнього. І стосується це в першу чергу західного суспільства, з його безпрецедентно високим рівнем життя.

За даними опитування Pew Research Center, лише 15% французів чи 19% італійців вірять, що їхні діти житимуть краще ніж вони самі. Порівняйте з 75% в індонезійців у і 65% у мешканців Нігерії.

Ну звісно, скажете ви, куди вже гірше, вони і так на дні. Але це не змінює факту, що постійний стрес і фрустрація спонукають народні маси у розвинених країнах до ескапізму – відходу від болючої реальності в світ яскравих ілюзій. І сучасна поп культура створює для цього мільйон можливостей.

Чи не найкращою ілюстрацією процесу є тріумфальне сходження за останні півстоліття жанру фентезі – яке заповнило усі медіа, від книжкових полиць до топів популярних стрімінгових сервісів. Хіба не символічно, що «Гра Престолів» торік втретє здобула премію Еммі за кращий драматичний серіал.

Але фентезі – це лише один бік медалі. Сонячний бік, те, що англомовні називають daydream - мрія чи то сон наяву. Поряд з ним існує інший жанр, злий близнюк, в лексиконі романтизму – доппельґанґер.

доппельґанґер

ЗBiсно,
мова йде
про хорор

Жахи – невід'ємна складова сучасної культури. Якщо хтось і може конкурувати з Джоан Роулінг, то це Стівен Кінг. Якщо існує жанр кіно, який досі переживає драматичні трансформації – то це хорор (хоча б за останні два десятиліття — від мок'юментарі хорорів 90-х в стилі «Відьми з Блер» і «Паранормального явища» до пост-хорорів 2010-х на кшталт «Воно приходить уночі» та «Історії привида»).

Запит авдиторії на жахіття не викликає сумнівів. Вочевидь, екранні монстри в усій своїй карикатурній несправжності покликані відволікати увагу від монстрів нашого повсякдення – терористів, серійних ґвалтівників, свавільних диктаторів етсетера.

З іншого боку, неофрейдисти припускають, що жахи є ще й певним видом психотерапії – через них колективне несвідоме сублімує власні глибинні страхи. Таким чином, кожне жахіття — це архетип, символ, який кодує несвідомий страх. І мабуть немає кращого способу зрозуміти суспільство, аніж дослідивши, чого насправді воно боїться.

Спробуємо поглянути на деякі образи з хорорів у світлі цього факту. Одразу зауважу, що мова не йтиме про реалістичні страхи – маніяків, диких тварин, природні катаклізми, війни, тощо. В фокусі нашої уваги – монстри. Адже відомо, що саме їх народжує сон людського розуму. Орієнтиром буде виступати галерея потвор студії Universal — персонажі класичних хорорів 1920-30-х років.

Благородний дикун

Що б там не думала ліберальна громадськість, ксенофобія — не винахід Дональда Трампа чи Адольфа Гітлера. Страх чужого, побічний продукт еволюції, глибоко сидить у людини в підкірці.

Для наших пращурів незнайоме майже гарантовано означало небезпеку і легковажити нею було не варто. Під кожним кущем, в кожній ущелині, під водою чатували вони. З гострими пазурями, іклами, швидкі, вбивчі…

Монстри!

Цілком земні, але від того не менш жахливі. Зіткнення із собі подібним — істотою на двох ногах теж як правило не віщувало добра.

Чужинці могли прийти на ваші угіддя — їсти вашу рибу, збирати ваші ягоди. Вони бували озброєними, вони не говорили на вашій мові.

Йшли віки, горизонти людського знання розширювались, але за межами відомої Ойкумени і далі продовжували творитись різні неподобства.

мапа з монстрами

Hic sunt leones — лаконічно повідомляли середньовічні карти. Тут живуть леви. Моря в той час кишіли чудовиськами — велетенськими кракенами і черепахами. Далекі землі населяли песиголовці, семирукі велетні, антиподи, каннібали і амазонки.

Великі географічні відкриття мали б остаточно розвіяти цей морок невігластва, але він лиш відступив углиб — у саванни Центральної Африки, джунглі Амазонії, туди, де на географічних мапах досі залишались білі плями.

Пригодницька література 19 століття активно експлуатувала цю романтику незвіданного — згадати хоча б «Загублений світ» Конана Дойла чи цикл повістей Генрі Райдера Хаггарда про Алана Квотермейна («Копальні царя Соломона»).

Благородний дикун

Типовий сюжет: група європейців (науковців чи просто мандрівників), озброєних критичним мисленням, сучасним понятійним апаратом потрапляють в первісну (дуже важливо підкреслити «стародавність») глушину.

За канонами жанру там їх має зустріти місцева фауна — розумна чи не дуже, але в будь-якому разі небезпечна.

Інколи зачином сюжету є якраз спроба доправити чудернацьке творіння природи в цивілізацію для подальшого вивчення. Найбільш хрестоматійний приклад такої історії — фільм «Кінг-Конг» 1933 року.

Але з'явився він не на голому місці. Незадовго перед тим, в 1925 році на екрани вийшла німа стрічка «Загублений Світ» за романом Дойла. На публіку колосальне враження справили її спецефекти — рухомі моделі динозаврів, виготовлені художником Віллісом О'Брайеном і покадрово зняті поруч з живими акторами.

Навіть сам сер Артур був приємно вражений і на одному клубному зібранні розіграв присутніх, показавши ці кадри під виглядом документальної хроніки.

Популярність фільму (до речі, в квітні 1925 його першим показали пасажирам на борту літака — на рейсі Париж-Лондон Imperial Airways) підштовхнула моду на «екзотику джунглів».

В погоні за хайпом доходило і до курйозів. Зокрема, в 1930 Congo Pictures випустили експлуатаційну стрічку «Інгагі» про плем'я жінок із Бельгійського Конго (звісно ж це були білі жінки в одіозному гримі блекфейс). Вони поклонялись велетенським горилам і, як відчайдушно натякали автори, вступали з ними в сексуальні зносини.

Цей расистський кіношедевр ніколи не випускали на DVD і по телебаченню його теж не крутять, але для свого часу він прозвучав досить гучно.

Принаймні, цього успіху було досить, щоб змусити Меріана Купера — виконавчого директора кіностудії RKO і асистента могутнього Девіда О. Селзніка згадати про своє давнє захоплення — мавп.

За спиною у Купера була кар'єра військового льотчика та підприємця в сфері авіації, але що вабило його
насправді — так це дика природа.

герб україни

в 1920 він як доброволець у польській армії
брав участь в звільненні Києва
від більшовиків

В 1928 він вперше бере до рук
кінокамеру, знімаючи в нетрях Північного Сіаму напівдокументальний-напівпостановочний фільм про бідного селянина, який веде боротьбу не на життя, а на смерть з джунглями і почварами, які їх населяють (тиграми, леопардами).

Та й при роботі над «Конгом» першим, що прийшло в голову Куперу була картинка — гігантська мавпа б'ється у джунглях з динозавром.

ґодзілла у джунглях

Захоплений цим екстравагантним образом він звернувся до головного авторитета в царині лялькової анімації — Вілліса Брайена. Коли той дав попередню згоду, жодних сумнівів у Купера не залишалось — фільму бути.

На жаль, однієї сцени ще було не досить для повноцінного сюжету, а зі сценаристами на цьому проекті була справжня біда — один за одним змінились аж чотири. І кожен привносив якісь свої кунштюки.

Спершу приплели любовну («красуня і чудовисько»), потім докинули традиційних расистьких кліше із забобонними дикунами…

Результат нам всIм добре вIдомий

скетч дівчина

— бідолашну мавпу, яка стала жертвою кохання до чарівної Фей Рей розстрілюють з літаків просто на верхівці Емпайр стейт білдінг.

Кінґ Конґ на Емпайр стейт білдінґу

На прикладі стрічки можна виділити головні фішки цього піджанру фільмів жахів:

  1. Езкотична локацiя
  2. Марновiрнi тубiльцi
  3. Жахлива первiсна iстота
  4. Пiдприемливий бiлий
  5. Прекрасна дiвчина

Схоже, в нас вимальовується любовний трикутник! Але стоп, що за хвора ідея — домішувати романтику в фільми про монстрів. В істориків кіно є оригінальна здогадка з цього приводу.

Насправді у всьому винен расизм. Придивіться до того ж Конга. Поза всяким сумнівом він — чорношкірий! А де в свідомості освічених європейців пролягала межа між «примітивним дикуном» і мавпою і чи існувала взагалі ця межа — питання для окремої дискусії.

Як мінімум, ніщо не заважало їм ще в 1920-х роках демонструвати тубільців в окремих вольєрах в європейських зоопарках. Останній такий випадок стався аж під час Всесвітньої виставки 1958 року в Брюселі. Є над чим замислитись.

тубільці у зоопарку

Але якщо ви досі не переконані, до вашої уваги ще один культовий жахастик — «Створіння з Чорної Лагуни» 1954 року. Ідея фільму народилась у продюсера Вільяма Алланда в 1941 році, коли на вечірці йому розповіли індіанську легенду про расу риболюдей, яка населяє Амазонку.

Риболюди, Амазонка…
Щось нагадує. А може здалось?

Алланд накидав чорнетку історії, збудованої все на тій же схемі про «красуню і чудовисько», але потім на 10 років її закинув. І лише в 1950-х, коли на хвилі розвитку 3D кіно виник дефіцит сенсаційних історій, з закромів студії Universal вигребли і цей сюжет.

Нагадаю в двох словах: геологічна експедиція знаходить у верхів'ях Амазонки скам'янілу ласту якоїсь чудернацької істоти — перехідної форми між сухопутними і морськими тваринами.

Розібратись в чудасії кличуть групу вчених іхтіологів, і в їхньому числі — невинну і водночас спокусливу Кей. Уже невдовзі, досліджуючи зловісну Чорну лагуну американці наштовхуються на її страхітливого мешканця — Жабролюдину.

І отут вже сумнівів не залишається. Це достоту головний персонаж нашумілого фільму Гільєльмо дель Торо «Форма води».

О звісно, деякі косметичні зміни художники в його зовнішність внесли, і оригінальний монстр був далеко не таким зворушливим, як Дель Торівський. Але обох з невідомих причин шалено тягнуло до прекрасної статі.

Монстр з Чорної Лагуни виявився більш настирливим кавалером і в одній зі сцен просто викрадає Кей з дослідницького судна і з невідомими намірами тягне в свою печеру.

Втім, на відміну від «Форми води» романтичному вечору відбутись не судилося. Жаберника, як і Конга, зрешетили кулями, красуня була врятована.

Доволі різкий контраст із сучасною версією і стає він ще помітнішим, якщо проаналізувати ідейний підтекст обох фільмів. Дель Торо у своєму співає просто таки осанну толерантності.

Всі позитивні герої в нього — це переслідувані меншини, а головний антагоніст — білий гетеросексуальний уберменш, який ще й працює на Дядька Сема (чи то пак американську воєнщину).

Натомість «Істота з Чорної Лагуни» як і «Кінг-Конг»… як би це точніш сказати —

невимушено
ксенофобськi

Ну справді, де таке бачено, щоб якась непричесана тварюка з джунглів мала права на європейську дівчину? Інша річ, якби це був Тарзан — нагадаємо, син британського лорда, викинутого з корабля десь в на узбережжі Африки і вбитого мавпами.

Можливо, Тарзана і виховували дикі звірі, але благородні манери у британців в крові, і поводить він себе з красунею Джейн, як справжній ДЖЕНТЛЬМЕН.

Атомний
сон

Якщо жанр західного «кіно про монстрів» можна зарахувати до милих пережитків колоніалізму, то його японський відповідник — «кайдзю» викликали до життя значно трагічніші обставини.

Для японського суспільства поразка у Другій світовій війні і особливо атомне бомбардування Хіросіми й Нагасакі стали справжнім шоком.

Пояснити для себе загибель 200 тисяч, дітей з облізлою від опіків і променевого ураження шкірою в раціональних категоріях було неможливо. Довелось задіювати гарно розвинену у японців символічну свідомість.

Фільм «Годзілла» 1954 року не лише заклав фундамент мегапопулярної франшизи (понад 30 фільмів і серіалів), але і втілив метафорично увесь жах, який і через 9 років після бомбардувань пронизував суспільство.

Саму ідею для стрічки режисер Ісіро Хонда запозичив на Заході. В 1953 в Штатах вийшов фільм «Чудовисько з глибини 20 000 сажнів», в якому також діяв велетенський доісторичний ящур, пробуджений від сну в льодах Антарктиди ядерними випробуваннями.

Він вибирається на узбережжя Америки і прямує до самісінького Манхеттена, де з ним розправляються пострілом з ядерної базуки(!).

Але Годзілли так легко позбутися не вийде. Ані танки, ані винищувачі не заподіють йому жодної шкоди. Лише силою людського розуму вдасться створити грізну зброю, яка розщепить атоми кисню в його організмі, змусивши чудовисько задихнутись.

Уся драматургія фільму, жахливі сцени руйнувань, кадри з пораненими і вбитими ніби підводять до якогось висновку, а коментарі знімальної групи остаточно розставляють крапки над і:

Людство створило бомбу I тепер природа помститься людству!

Сучасні критики підозрюють, що глядацька авдиторія могла навіть до певної міри співчувати Годзіллі, як і один з героїв фільму — винахідник вбивчого пристрою доктор Серідзава. Зрештою, монстр не винен в тому, що заподіяли йому люди. А хто винен? Американці з їхньою бомбою! — тут все однозначно.

В наступні десятиліття бестіарій радіоактивних монстрів поповнили велетенський хижий метелик Мотра, велетенська хижа черепаха Гамера і цілком несподіваний але не менш велетенський і лютий монстр Франкенштейна.

Звісно з часом початковий меседж був розгублений, символи втратили зміст і перетворилися просто на кліше. Годзілла із втілення атомних страхіть перетворилась просто на циркову тварину, учасника гладіаторських боїв з широким асортиментом монстрів — від того ж Кінг Конга до власної робокопії — Мехагодзілли, збудованої расою мавпоподібних прибульців.

Втім деякі автори в жанрі кайдзю періодично зверталися до витоків — первинної травми, як наприклад у фільмі 1968 року з промовистою назвою «Геноцид».

Двадцяте століття зафарбувало останні білі плями на картах. Навіть внутрішні райони Антарктиди надто добре проглядаються з супутника, щоб ми всерйоз могли сподіватись знайти там закинуте місто Старців, описане Лавкрафтом в «Горах божевілля».

Хіба що глибини океану зберігають деякий пригодницький потенціал, та й то з кожним роком шансів відшукати там щось цікавіше за уламки японського лінкора дедалі меншає.

Але Земля — лише маленька піщинка в безмежній порожнечі космосу. Чи одні ми у Всесвіті? І якщо ні, то які небезпеки чигають на людину в темряві між зірок? Про це — у наступній частині

написав Родіон Хомяков відредагувала Наталія Шевченко оформив Саша Модернізм випустив Назар Токар у дві тисячі дев'ятнадцятому, на Tokar.ua

Дякуємо за увагу!

Якщо вам сподобалось, підтримайте нас — відправте донат або просто поділіться посиланням — це допоможе нам випускати подібні формати частіше

Пiдтримати гривнею

Твiтнути Фейсбукнути Месседжернути Покетнути