Популізм і пост-правда сьогодні перемагають у більшості цивілізованих країн. І ми — не виключення. Проблема нашого народу викрилася в тому, що дешевим серіалом та hate speech вийшло захопити ¾ країни. Це символізує про кризу цінностей, подолати яку, на нашу думку, під силу лише духовним і моральним інститутам.

Сьогодні Церква є одним з найскладніших і найнезрозуміліших інститутів у світі. Старовинні розпіви хору, дивакуватий позолочений одяг у візантійських орнаментах, догми про гріхи та спасення — усе це є абсолютно незрозумілим людині, яка не дотична до церковної культури. Утім, ми живемо в глобалізованому світі, то ж дії будь-яких інститутів впливають на нас. Церква — однин з них.

Українцям пощастило жити на унікальній території — фронтиром (від англ. frontier — «кордон», «пограниччя») між латинським Заходом та візантійським Сходом. На наших теренах, окрім потужної мусульманської та юдейської спільнот, існує традиційне християнство. Найчисельнішою в нас є православна церква, проте активною та модерною — греко-католицька церква. Обидві завжди на слуху в медіа, обидві так чи інакше взаємодіють та відіграють свою роль у житті країни. Але обидві ще й досі перебувають у теплопрохолодних стосунках. Обидві роблять вигляд, ніби іншої не існує.

Поставивши питання злуки ПЦУ та УГКЦ, ми спробували на нього відповісти із врахуванням історії та критичного мислення. Перша частина праці присвячена витокам, без знання яких просто неможливо зрозуміти церковний і релігійний контекст. Усі процеси максимально спрощені і адаптовані без втрати змісту. Приємного читання!

На загал, християн можна вважати цілковитими дурниками. Адже за класичними мірками вони майже нічого не знають про Ісуса Христа: ні кольору шкіри, ні кольору волосся, ні дати народження, ні біографії. Доповнює це незнання те, що сам Ісус не написав жодної книжки, жодного послання, жодної літери. Але Церква, яку він заснував, існує й досі. Вона зберігає та поширює те ж саме Святе Письмо протягом двох тисячоліть. Чим це можна пояснити?

Тогочасна Палестина, де він народився, була у подібній до української геополітичній ситуації. По-перше, вона була розташована між величними імперіями Єгипту та Сирії. Це означало постійні загарбницькі війни та напругу. По-друге, Палестина потрапила під політику елінізації — грецький аналог русифікації. Аби стати вищим за раба, ваша дитина мала знати і говорити грецькою мовою з усіма супутними культурними атрибутами.

Це викликало гострий дискурс серед євреїв, який звучав приблизно так: «Наскільки грецькими (елінізованими) ми хочемо бути?». Одні плекали зберегти свою національну ідентичність, другі наполягали на верховенстві Римської імперії. Така напруга і розкол сильно впливали на світогляд тогочасних юдеїв.

У 30-х рр. на околицях Палестини з'являється тесля на ім'я Ісус. Його проповіді відрізняються від усіх тогочасних філософів чи пророків, адже він говорить про себе речі, які моторошно чути й сьогодні: «Я хліб живий, що з неба зійшов: коли хто споживатиме хліб цей, той повік буде жити. А хліб, що дам Я, то є тіло Моє, яке Я за життя світові дам» (Від Івана 6:51)

Тогочасні священники і єпископи вважали його богохульником та навіженим. Народ поділився на тих, хто визнавав Христа великим мудрецем і тих, хто вважав його кмітливим пророком. Та сам Ісус одного разу підійшов до своїх учнів і спитав: «За кого ви мене вважаєте?», на що отримав рокову відповідь: «Ти — Христос, Син Бога Живого». Саме в цей момент, коли учні Ісуса впізнали у ньому Бога, Христос і засновує свою Церкву.

Саме слово Христос (з єврейської — «мешиах») означає «помазанець», або «Месія». Помазання — давня традиція, що означала певне особливе обдарування людини. А в юдейській традиції Месія був особою, на яку євреї чекали найбільше. Він мав прийти і визволити їх з вічного рабства, підкорити собі світ та стати Царем Ізраїля.

Ми вже сказали, що тогочасні євреї перебували у геть скрутному становищі. Месію очікували як царя, як воїна з могутнім царством, що розгромить вщент усі загарбницькі армії. І ось приходить тесля з окраїни у компанії невдах (рибалки, колишні податківці, робітничі) та говорить, що він — Месія. Це руйнує будь-які юдейські шаблони. Вони не визнають його та, зрештою, розпинають. Тим часом вчення Христа починає поширюватися світом...

Перші християни не називали себе «християнами», скоріше послідовниками та учнями. Послідовники Христа були переслідувані, адже тогочасна влада Римської імперії була язичницькою. Вони проводили служби та молитви на могилах мучеників і у старовинних катакомбах. Коли побачите на вівтарі у храмі великий червоний плат — це про мучеників. Він називається «антимінс» і є освяченою хустиною, у яку вшито частинку мощів святих мучеників. Нині вони є у кожній церкві, і без антимінсу не може відбуватися Літургія.

Християн переслідували приблизно до 313 року. Якщо ви колись палили сигарети «Pall Mall» і звертали увагу на пачку, то знаєте, що там написано «In hoc signo vinces» («Цим знаком переможеш»).

Це слова, які почув імператор Костянтин перед серйозною битвою, у якій не мав жодних шансів. Він подивився у небо, побачив там хрест та почув голос, що промовив ці слова. У битві Костянтин переміг і 313 року підписав документ, який фактично легалізував християнство. Будівлі, які тоді належали податковій, охороні та іншим держустановам було передано християнам. Вони називалися базиліками, і саме від них пішла традиція храмобудівництва.

Чи замислювалися ви колись, чому на Галичині у церкві можна сидіти, а на Сході бабусі вистоюють літургію у хустках? Так, ми наблизилися до питання різноманітності Церков. Через владолюбство і пиху очільники церков вирішили, що їхня різність — це погано, а істинною є лише Католицька/Православна Церква. Ласкаво просимо до 1054 року.

Говорити про розкол церков можна дуже довго, але коротко це питання можна окреслити наступним чином. Так склалося історично, що Східна культура є більш традиційна та консервативна, натомість Захід — екстраверт. Православні святі у більшості — аскети, пустельники, безмолвники. Католицькі святі у більшості — активні громадяни та суспільні діячі. На жаль, очільники церков не змогли побачити усю красу свого різноманіття і протягом століть лише посилювали свій розкол догмами, правилами, канонами та рамками.

Говорячи про Церкву і християнство, ми дуже часто чуємо про певні обмеження, рамки, зашкарублість. Звичайно ж, це не має ніякого відношення до тої Церкви, яку заснував Ісус Христос. Адже він заснував Єдину Церкву. Не запровадив ніяких догм. Не поставив ніяких єпископів. Не утворив канонів. Не лишив креслень для майбутніх храмів. Він навіть не сказав, що потрібні храми. Обережно, наступне речення може вас дуже сильно вразити. Він навіть не казав, що ми маємо перехрещуватися пальцями. Тепер уявляєте, як смішно і сумно водночас виглядають непорозуміння католиків та православних, якою рукою та у який бік потрібно перехреститися?

Повертаючись до теми рамок, вартувало б змінити риторику. Нинішні храми і чисельні обряди — скоріше форма, аніж рамки. Про те, що буває, коли форма залишається без змісту, ми вже писали тут. Второпно і дотепно на цю тему також висловився відомий англійський письменник, християнин Гілберт Кіт Честертон:

У Старому Завіті зображення Бога було заборонене. Християни, що вірять у Бога, який став людиною, зображають Його на своїх іконах. Але сама ікона — не ідол, а приємне нагадування того, що християни живуть серед див. Сама іконографія має дуже консервативні правила: симетрія, довжина носів, рук тощо. Але протягом часу і ця сфера поступово модернізувалася, хоча й здається, що за останні 1000 років усі ікони майже однакові.

Наприклад, на найдавнішій іконі «Христос Вседержитель» VI століття ми виразно бачимо спокійні кольори та поставу, водночас асиметрію очей. Це символізує дві природи Христа — божественну і людську. Золотий німб згори говорить нам, що Ісус не від цього світу. Згодом, ця ікона стала зразком для усієї майбутньої іконографії.

Але різноманіття на те й різноманіття: вже у XII столітті класик західного живопису Джотто Ді Бондоне долає візантійську іконописну традицію і малює біблійні сюжети опуклими і живими, утворюючи у іконах простір. Його назвали передвісником епохи Відродження і по сьогодні він є однією з найважливіших персон у світовому мистецтві.

Як бачите, культура і краса Сходу та Заходу не виключає, а взаємно доповнює одна одну. Прикро, що це не завжди видно з-поза патріарших та папських престолів. Отож, перейдемо до головної теми — об'єднання двох українських церков візантійського обряду.

Весь цей час ми окреслювали основні поняття з історії та сутності християнства. Це означає, що контекст церковного возз'єднання ПЦУ і УГКЦ ми вже будемо сприймати на належному рівні. Тому питання про номінальну злуку Католицької і Православної церков ми так само лишаємо позаду – на цю софістику просто нема часу. Для тих, хто вперше чує про УГКЦ – є чудова стаття на Вікіпедії. Коротко кажучи, це одна з найпрогресивніших церков України, створена у XVI ст. з метою поєднання (унії) східного та західного християнства. Вона має візантійський (православний) обряд, але латинську (католицьку) догматику і підпорядковується Папі Римському.

Сьогоднішні розмови про церковну унію в Україні часто залишаються на побутовому рівні: «бандери продалися полякам і чехам», а «східняки продалися московським попам». Подібної риторики допускаються люди, що не мають зеленого уявлення про історію та суть Церкви. Але українському народові пощастило, адже на рубіконі століть народився митрополит Андрей Шептицький, якого буде надалі неодноразово процитовано. Він одним з перших підняв питання унії та співпраці.

Походячи з аристократичної польської родини, Роман Марія Шептицький обирає дивний і ризиковий шлях служіння Україні та українцям: приймаючи чернечий постриг у імені Андрей та стаючи священником Української Греко-Католицької Церкви. Про постать Шептицького можна так само говорити годинами, ба, навіть днями. Ми лише наведемо його основні думки, що говорять про нього більше, аніж біографія. Особливої уваги в контексті церковної унії заслуговують його послання вірним, що їх він робив стосовно важливих національних питань.

Митрополит Андрей бездоганно окреслює питання єдності ПЦУ та УГКЦ, хоча першої тоді ще не існувало, а друга була заборонена. Він намагається будувати діалог об'єднання церков на принципі «позитивної суми». Англійською це звучить як «win-win» і означає стратегію та дію, від якої виграють обидві сторони, а не лише одна. Змістовніше ми писали про це у статті «Секрет успіху західних стартапів». Митрополит говорить:

У цій його тезі проглядається уся біль та надія на об'єднання Православної та Греко-Католицької Церков України. Розуміючи, що Світові Війни роблять людей більш жорстокими і розділеними, Шептицький не плекав надії про швидке об'єднання.

Рух за об'єднання церков називається екуменічним, від грецької «ойкумена», що означає Всесвіт. Відверто кажучи, екуменізмом сьогодні називають що завгодно: спільні молитви, історично-богословські правки, міжконфесійні музичні фестивалі тощо. За благими намірами часто криються спроби перевербувати людей до своєї конфесії.

Шептицького не можна назвати екуменістом у сучасному сенсі цього слова. Адже він, утворюючи діалог з православними, все ж наполягав на істинності Католицької церкви. Шептицький скоріше займався екуменізмом від свого великого серця, а не бажання формальної єдності. Він часто листувався з православними єрархами, вживу намагався налагодити міжцерковні взаємини, приймав участь у міжконфесійних конгресах, де обговорював моделі порозуміння церков.

Як і завжди, ці щирі спроби закликати людей до Євангелія залишилися на місці. Ні Рим, ні православні віряни не були готові тиснути один одному руки та йти на поступки. Поза греко-католицькою церквою митрополит Андрей майже не відомий як екуменіст. Одні лаяли його за «латинізацію» УГКЦ, інші – за «візантійщину». Намагання наблизити УГКЦ до Сходу, відкривши її Заходові залишилися незрозумілими тогочасним християнам. Ба більше, не всі християни сьогодні розуміють власне різноманіття.

Дарує надію той факт, що спадщина Шептицького ще до кінця не вивчена. Перед нами відкрита лише частина його думок, послань, директив. Хто зна, чи вийде нам колись осмислити працю аристократа-монаха, що випередив свій час, здається, на століття.

Підсумовуючи, складемо цей довгий та нудний історичний пазл церковного розколу та спроб примирення. По-перше, церкви розділилися не тільки обрядово, але й світоглядно. Західна Церква плекає монолітний адміністративний устрій з чіткою вертикаллю влади від Папи. Східні Церкви, у спробі повернутися до першохристиянського устрою, намагаються існувати автономно, визнаючи лише Христа головою їхньої Церкви. Наскільки успішно їм вдається тримати цей устрій — інше питання.

По-друге, ПЦУ і УГКЦ все ще розділені проблемою філіокве тисячолітньої давності. Як би абсурдно це не звучало, вони все ще не можуть вирішити між собою, чи походить Святий Дух від Сина теж, чи тільки від Отця.

По-третє, існує ряд догматів, які суттєво відрізняються. Так, наприклад, Католицька Церква визнає існування Чистилища, яке заперечує православ'я. Також православ'я заперечує можливість «надлишкових» добрих справ.

Себто, для поєднання УГКЦ та ПЦУ потрібно буде відмовитися від фундаментальних опор своєї віри та канонів. Тоді ж постає питання: чи за таких обставин залишаться ці Церкви Церквами? Навряд чи.

На перший погляд може здатися, що ПЦУ та УГКЦ неабияк схожі між собою. Дійсно: усі свята УГКЦ святкує у ті ж дні, що й ПЦУ. З католиками різниця, зазвичай, у тиждень. Формат недільної служби аналогічний — приблизно 80 хвилин, в той час як католицька Меса вдвічі коротша.

Вище було сказано про Чистилище, існування якого визнає католицька та греко-католицька церкви. Православні говорять чесно, що не знають про життя після смерті настільки багато, тому не приймають цей догмат.

Те ж саме з Богородицею — у католицькій церкві існує велика пошана до Марії, їй присвячено дуже багато ікон, статуй та творів. Більшість сект на Заході використовують саме «культ Марії», роблячи з неї ідола. Так, наприклад, поширені всебічні «явлення Божої Матері» у Тернополі, Вінниці, Луцьку і т.д. Православ'я шанує Марію, та не приділяє їй настільки багато уваги.

Ці розбіжності існують через апокрифи — неканонічні тексти перших століть про життя християн, Ісуса, Марії і т.д. Церква не прийняла їх, оскільки у них бачила домішки реальних народних легенд, міфологізації та, прямо кажучи, видання бажаного за дійсне. У всій Біблії про Марію майже нічого не сказано. Так само про Чистилище — існують лише натяки, але конкретних вказівок, як про Царство Небесне, немає.

Але ці речі були записані у апокрифах. Католицька Церква прийняла деякі з них, а Православна — ні. Знайти порозуміння щодо чистилища означало б сказати: «ми визнаємо, що були дурні і вірили/не вірили апокрифам». Як вам здається, чи прийде така думка за вікном Mercedes-Maybach настоятелю Києво-Печерської Лаври?

Наріжним каменем розділення прийнято вважати й індульгенцію — документ про відпущення гріхів, який видавала католицька церква. Зловживання і комерціалізація індульгенцій стала однією з причин Реформації. Але таку практику використовувало й православ'я навіть у XVIII ст. Про це просто не прийнято говорити. На жаль, нинішні захоплення історичними міфами з обох боків не дозволяють християнам тверезо мислити.

Отож, питання унії між Церквам можна відкласти у далеку шухляду. А натомість замінити «об'єднання» словом «порозуміння». І ось тут ми з вами стаємо адептами логіки «позитивної суми».

Православна традиція має величезну спадщину святих отців та потужних духовних постатей. Греко-католицька церква майоріє своєю відкритістю та модерністю. Православні священики минулого століття, такі як Антоній Сурозький, Олександр Мень, Олександр Шмеман – достойні приклади інтелектуальних лідерів. УГКЦ також має власних постатей, що їх шанують українці – Борис Гудзяк, Любомир Гузар, Андрей Шептицький.

Обидві Церкви мають неабиякий ресурс: адміністративний, грошовий, територіальний, культурний, інтелектуальний. Та наразі вони ще не перейшли до гри з «позитивною сумою», залишаючись у свідомості, де виграш однієї сторони обов'язково передбачає поразку іншої. Кілька місяців тому була знакова ситуація з Собором святої Софії, про яку автор писав раніше.

На нашу думку, з'єднання ПЦУ і УГКЦ у стандартному форматі точно не є доброю ідеєю. Прямо кажучи, це однозначно посуне патріарші амбіції керувати Церквою з обох сторін. Навряд чи більшість церковних діячів готові пожертвувати своїми повноваженнями задля такої злуки. Вже неодноразово було сказано, що існують ключові догматичні розмежування, себто ще одна фундаментальна проблема порозуміння між самими парафіянами. Українцям важко долати популізм і брехню, не те що канони і догмати.

Найпростіше уявити собі злуку Церков на прикладі з'єднання двох університетів. Це привабливо лише на словах, але найбільші суперечки почнуться, коли постане питання: хто буде ректором, деканом і т.д. Як бачите, дві потужні консервативні інституції з'єднати між собою може вийти собі дорожче.

Усі православні церкви (нині їх 16) є максимально автономними у своїх теологічних та адміністративних справах. Московський патріархат в Україні є прикладом гібридного втручання, що абсолютно не в'яжеться з Євангелієм. А в цілому, децентралізація православних церков та відсутність Папи дозволяє їм зберігати автентичність та вільно розвиватися.

Питання злуки церков, нехай то католицька й протестантська, православна чи католицька, піднімалося неодноразово. Протягом історії було подано мільйони пропозицій, прописано десятки концепцій про те, як нарешті Церкви схаменуться та об'єднаються. Усі вони завершувалися або утопією, або розпачем. Тішить лиш те, що всі ми — і віруючі і атеїсти — розуміємо, що ця дивна інституція під назвою Церква є розділеною, і тут щось не так.

Отож, підведемо підсумки, відповідаючи на питання заголовку:

Цією працею ми закликаємо обидві сторони, найперспективніші та найближчі народові України Церкви — ПЦУ та УГКЦ — прийти до порозуміння. Під порозумінням мається на увазі взаємовигідна співпраця у соціальних, політичних, економічних та освітніх сферах. Сучасна Церква здатна на більше, аніж нікому не потрібні уроки християнської етики чи хресні ходи. Світ ставить перед нами абсолютно нові виклики, на які ми маємо гідно відповісти.

Перебуваючи у холодній ворожнечі, ПЦУ та УГКЦ лише повідомляють про свій снобізм та невідповідність Христовому Духові. Намагаючись виправдати свою замкненість «канонами», єпископат забуває, що ці канони є наслідками оскудіння любові. (Від Матея 24:12) Канони не потрібні, коли панує Євангеліє.

Любі віряни, пресвітери та єпископат ПЦУ і УГКЦ! Ми, як незалежне українське ЗМІ, закликаємо вас до співпраці, постійного діалогу та прозорої комунікації. Лише на засадах відкритості та взаємодопомоги ви зможете дійсно сповнити своє велике служіння, ціннісно відродивши Україну.